В одному із затишних залів Музею волинської ікони після довгих років невідомості та поневірянь знайшла своє пристановище ікона Холмської Матері Божої. Повернення Чудотворного Образу, що вважався назавжди втраченим вже впродовж кількох десятиліть, стало найбільшою подією нашого часу. З'явлення цієї святині на межі тисячоліть є дуже символічним і сприймається особливо, як вияв найвищої Божої та історичної справедливості. До нас повернулася одна з чотирьох апостольських ікон, якими колись володіла Київська Русь. Вишгородська-Володимирська Богородиця нині знаходиться у Москві і проголошена найбільшою святинею Росії; Белзька-Ченстоховська Богородиця знаходиться на Ясній Горі у Ченстохові та пошановується польським народом як символ власної віри; Успіння Богородиці з Успенського собору Києво-Печерської лаври загинула під час руйнування храму у 1941 р. І ось в Україні віднайшлася Холмська ікона Богородиці...
Власне, усвідомлення цієї знакової події в духовному та культурному житті ще триває. Минув час перших емоцій вражень, настала пора глибокого осмислення, вивчення, дослідження, визначення місця і значення цієї пам'ятки в контексті української та світової історії.
Холмська Чудотворна ікона Божої Матері є однією з найвідоміших і найшанованіших у християнському світі. Вона має славну і, водночас, трагічну історію, сповнену таємниць і загадок, її доля впродовж століть була тісно пов'язана з Холмом. Не один раз образ Богородиці покидав місто, переходив з рук до рук послідовників різних віросповідань, таємниче зникав і чудом з'являвся знову.
Історія ікони сягає в таку глибоку давнину, де легенди та перекази, пов'язані з нею, настільки тісно переплелися з реальними історичними подіями, що іноді важко відрізнити одні від інших. За переказами, ікона була написана Святим Євангелістом Лукою. За одними джерелами, до Києва її привіз разом з іншими іконами і церковним начинням рівноапостольний князь Володимир, прийнявши хрещення, за іншими – ікона була у шлюбному посагу царівни Анни, нареченої князя, а вже він поставив образ у побудованому ним у 1001-му році Богородичному Соборі в Холмі.
Насправді ж місто Холм відбудував князь Данило Галицький, про що свідчать літописні джерела під 1223 роком. Збудував він і величний храм Святого Іоанна Златоустого на високому пагорбі, «І прикрасив же ікони, принесені із Києва, камінням дорогим і бісером золотим. І Спаса, Пречисту Богородицю…» Сталося це у 1259 році. А вже наступного року Данило «спорудив... також превелику церкву у городі Холмі на честь Пресвятої Приснодіви Марії, величиною і красою не меншу од тих, що були раніш, і прикрасив її пречудовими іконами...». Як і попередні, вони теж могли бути привезені з Києва, серед них і образ Богородиці, існує також думка, що ікона могла бути родинною реліквією Данила Галицького, враховуючи візантійське походження матері князя – «княгині Романової».
Святиня вже тоді володіла особливою благодаттю і чудотворною силою. Заступництвом Пресвятої Богородиці Холм був врятований від нашестя орд Батия в 1240 році. Легенда розповідає, що велетенські полчища татар взяли в облогу місто Холм. В надії на порятунок міщани ревно молилися перед іконою Пречистої. Дві холмські княжни дали обітницю на знак подяки за визволення прийняти чернецтво і відновити храм, в якому знаходиться ікона. Щира молитва була почута. Коли мешканці міста винесли ікону на кріпосні вали, татарам здалося, що мури, які оточували місто, піднялися до небес, і вони в паніці кинулися втікати. У 1256 році татари теж не змогли захопити місто. Лише під час воєнних дій у 1261 році татарським ординцям під проводом Бурундая вдалося поруйнувати православний собор і пограбувати ікону: здерши дорогоцінні ризи, її покинули у руїнах храму. Однак, за оповідями, кривдників було покарано: грабіжники осліпли, а голови їм повивертало обличчям до спини. Сто років ікона пролежала серед уламків, а коли була віднайдена, то з пошаною внесена до відбудованого храму.
У 1596 році, з переходом Холмського православного єпископа Діонісія Збируйського в унію, Холмський собор та чудотворна ікона опинилися в руках уніатів.
У 1628 році Холмським уніатським єпископом стає Мефодій Терлецький, який починає збирати документальні свідчення про благодіяння, що відбулися за посередництвом образу Пресвятої Богородиці. За його клопотанням у 1646 році, 22 липня, була створена комісія для вивчення і обстеження ікони, яка підтвердила її давність і чудодійну силу. Тоді ж Павло Овлучимський, єпископ Самбірський грецького обряду, вікарій Перемишльський у присутності державного нотаріуса склав акт. У ньому йшлося про те, що високоповажний Яків Суша, доктор богослов'я, член ордена Василія Великого, представив для огляду величну ікону святої Діви дуже давнього письма. На загальну думку, написана вона була блаженним апостолом Лукою на дерев'яній кипарисовій дошці. Відзначалося, що живопис темний. Богородиця тримає сина Іісуса на правій руці.
Члени комісії «на власні очі» побачили знаки або ж рани, давно нанесені татарами: одна рана на лівому боці лику Богородиці, кругла та широка; дві рани на лівому плечі, нанесені ніби мечем; одна на великому пальці правої руки, пробита, здається, стрілою, припухла; решта – численні рани в інших місцях. Далі в акті йдеться про те, що присутні при цьому громадяни поважного, не менше семидесяти літ віку, поцілувавши хрест з розп'яттям та прийнявши присягу, засвідчили, що вони вірно і, без сумніву, правдиво розповіли про чудеса, свідками яких були вони самі, або ж чули перекази про такі від своїх батьків та дідів. Все вищесказане було скріплене власноручними підписами та особистими печатками членів комісії. Під цим актом зроблено запис Іоанна Василькевича, «зі зволення святої апостольської влади» державного нотаріуса про те, що він був присутній при присязі та дізнанні про все, що стосувалося згаданої вище ікони та її чудес, підписав ці публічні свідчення і скріпив звичайною своєю печаткою. Цей документ було передано на довічне зберігання до храму Різдва Пресвятої Богородиці в Холмі.
Цього ж року вперше вийшла книга Якова Суші про чудотворний образ в якій на той час найбільш повно була викладена історія ікони, поданий її опис і перелік сотворених через неї чудес. Ця книга була перевидана ще двічі: у 1653 та 1684 роках. Саме цей священик, якого ікона вразила і схвилювала до глибини душі, залишив найбільш детальні та обширні свідчення про святиню. Він настільки був прихильний до неї, що ні на мить не полишав її. Згодом, коли Якову Суші була запропонована митрополича кафедра, він категорично відмовився від пропозиції, аби не полишати милий серцю Образ, навіть заповідав поховати його у підмурівках храму під тим місцем, де стояла ікона.
22 січня 1650 року за Зборівською угодою, укладеною між Богданом Хмельницьким і польським королем Яном Казиміром, уніати повернули православним Холмську кафедру, на чолі якої став Діонісій Балабан. Однак при передачі храму уніати сховали ікону і звернулися до короля з проханням дозволити перенести її з Холма в якийсь монастир чи будь-яке «укріплене» місце. Планувалося зробити це таємно, оскільки місцеве православне населення категорично протестувало проти того, щоб святиня полишала їхнє місто. Ікону довгий час переховували в садибі одного заможного міщанина, потім її перенесли до іншого місця і заховали в підземеллі, помістивши в шафу, яку заставили мішками з зерном, доверху заклали снопами та засипали землею. Проте, як пише Яків Суша, хтось видав таємницю. У цьому запідозрили братів Павловських, котрі служили в польському війську, хоча були православного віросповідання. 20 березня 1651 року, після довгих пошуків ікону було знайдено і знову внесено до храму. З цієї нагоди відбувся подячний молебен. Тиждень по тому за наказом самого короля брати були схоплені і взяті під варту. Згодом обох їх стратили під Сокалем. Так дорого вартувало повернення ікони. Смертний вирок, винесений тільки за підозрою у сприянні православним, переконливо доводить, яке величезне значення надавалося польською владою цій святині та праву володіти нею.
Але й православні недовго втішалися святинею. Яків Суша, що на той час був керуючим уніатською Холмською єпархією, не міг змиритися з такою втратою, тому звернувся до короля Яна Казиміра (який стояв зі своїм військом у Люблині, бо, порушивши Зборівську угоду, саме йшов походом проти козаків) з проханням прислати своїх комісарів з тим, щоб забрати у православних ікону. У королівському указі від 25 квітня 1651 року йшлося: «...Щоб ця ікона з тамтешніх місць так дорого варта і славна чудесами дорогоцінність із взятими з нею срібним посудом та церковним начинням, не пропала і не дісталася до рук ворогів, віднайшовши зручний день і час, відібрати згадану ікону, срібний посуд та церковне начиння від преподобного о. Балабана та інших ченців тієї ж грецької віри, і привезти все це до нас; що на зберіганні у нас буде знаходитися аж до подальшого між двома сторонами стосовно (прав на володіння) цієї ікони розгляду, або нашого рішення». «Зручним» для комісарів видався день 29 квітня. Таємно, під виглядом паломників, їм вдалося проникнути до храму, а потім силоміць заволодіти іконою. Коли вона опинилася в руках комісарів, був зачитаний вищезгаданий королівський указ. Під плач і розпачливий стогін святиню винесли з храму. Того ж вечора у супроводі посиленої охорони її вивезли до Люблина. Народ був обурений такою брутальною поведінкою королівської влади. Аби зняти напругу, 1 травня цього ж року було видане королівське запевнення, що свята ікона буде повернена до Холма, як тільки настануть спокійніші часи.
16 червня 1651 року знову пожвавилися воєнні дії з козаками. За намовою Якова Суші король Ян Казимір бере образ Богородиці з собою у похід проти Богдана Хмельницького спочатку під Сокаль, а потім під Берестечко. Відомо, що перед битвою ікону носили між рядами польського війська з молитвами про заступництво і допомогу.
І сталося диво. Чисельно більше військо козаків було розбите. Поляки перемогли. Після закінчення битви Ян Казимір з почестями проніс ікону через Кременець, потім до Львова, де у кафедральному костелі відбулася подячна відправа, а тоді переніс її до Варшави і помістив у каплицю королівського палацу. На знак подяки 29 червня 1651 року король відновив Холмську уніатську кафедру, керуючим якої знову призначив єпископа Якова Сушу.
Єпископ та прихожани не уявляли Пречистенського храму без його головної святині, тому вони звернулися до Яна Казиміра з проханням повернути Образ Богородиці до Холма. Втішений перемогою над козаками, король милостиво відгукнувся на це прохання. 29 квітня 1652 року ікона урочисто була ввезена до міста і встановлена у соборному храмі. Як згадує єпископ, на люблинську дорогу натовпами виходили «з міст і сіл простолюдини, міщанство та шляхта. Були такі, котрі за сім верст і далі пішки, верхи та в колясках поспішали на зустріч, тим більше радіючи, чим більшим (перед тим) був їхній сумнів щодо повернення святої ікони. Коли пронесли її через місто урочистим хресним ходом, так багато простий люд пролив радісних сліз! Так щиро молився від глибини душі! А скільки було взаємних привітань, що заступниця, утішителька, прихисток, цілителька, опікунка, владичиця, матір... після річних подорожей до нас повернулася». З того часу ікона отримала ще одну назву – «Військова».
Недовго і цього разу пробула Чудотворна ікона Пресвятої Богородиці в Холмі. Знову відновилися воєнні дії з козаками. Приголомшений постійними поразками, король Ян Казимір листом витребував ікону до Варшави з тим, щоб потім взяти її на поле бою. Він пообіцяв відразу ж після очікуваної перемоги над козаками повернути її назад. Тепер Яків Суша сам відвіз святиню «не без плачу і зітхань народу, що ніби осиротів без неї». Ікону супроводжували ескадрон польського війська та багато поміщиків з Волині і Поділля. Такий помпезний супровід вказував на істинне значення, яке надавалося цій святині. Та цього разу вона не виявила своєї прихильності до поляків. Зазнавши нищівної поразки під Жванцем, король був настільки розчарований, що втратив інтерес до ікони і після бою відразу повернув її до Холма.
Наступні 1656-1660 роки не відзначалися спокоєм. Політична нестабільність змушувала Якова Сушу перед лицем небезпеки неодноразово забирати ікону з храму та разом з нею переховуватись і переїжджати з місця на місце. Відомо також, що у цей період єпископ разом зі святинею перебував у Жидичинському монастирі, про що залишив спогад у своїй книзі, описавши подію, яка сталася при переправі через річку Стир біля міста Луцька. Пором, на якому була підвода, навантажена церковним майном, коні та візник, раптом перекинувся, наскочивши на велику брилу льоду, яку несло течією. Все пішло на дно. Випадково випливши на поверхню, візник почав кликати на допомогу. Люди, які збіглися на берег ріки, не наважувалися кидатись у воду, оскільки був сильний льодохід. Надія на порятунок покладалася тільки на Бога. «Пресвятая Богородице!...» - все, що зміг промовити потопаючий... І сталося чудо. Візник, коні, підвода та церковне майно були прибиті течією до берега неушкодженими. Не дивлячись на те, що візник пробув у крижаній воді довгий час, він навіть не захворів. Ця подія була зафіксована як ще одне чудо, від Холмської ікони Божої Матері.
У 1660 році було вирішено прикрасити ікону новими ризами. Ці дорогоцінні шати виконав ювелір Себастян Нісевич з Люблина Вони складалися з двох частин: зовнішньої та внутрішньої. Зовнішня відкривалася на завісах, була виконана зі срібла з позолотою. Вона слугувала своєрідним захистом від кіптяви свічок, які запалювалися поблизу. Внутрішня – так звана «м'яка», була вигаптувана по оксамиту золотими, срібними та шовковими нитками і оздоблена перлами, її можна було побачити у дні найбільших свят, коли відкривалися верхні шати. Окрім того, образ вміщувався в масивну срібну з позолотою раму, прикрашену срібними та золотими квітами.
За спогадами Якова Суші, на іконі було так багато вотивів, що їх вистачило не тільки на розкішну ризу, але й на срібну чашу та інше церковне начиння.
Слава про Холмську чудотворну ікону Божої Матері розійшлася у ті часи далеко за межі Холмщини. Щедрі дари (Пречистенській кафедральній церкві відписувалися цілі маєтки та села) свідчили про побожне пошанування святині, до якої на поклін сходилися та з'їжджалися прочани з різних країв. На цей час зафіксовано понад 700 чудодійних благодіянь, створених за посередництвом ікони Пресвятої Діви.
У 1765 році за клопотанням уніатських єпископів Папа Римський Климент ХІІ коронує ікону двома золотими коронами, виготовленими в Римі. До цієї урочистої події готувалися кілька років. Був оновлений храм. Сама коронація проходила в присутності великої кількості вищого католицького та уніатського духовенства, світської знаті, високих військових чинів. Урочистості тривали з 15 до 19 вересня і завершилися розкішним феєрверком.
У 1875 році, 23 травня, російський царський уряд скасовує унію з Римом. Святиня на Холмській горі повертається у лоно православ'я. У 1874-1878 роках знову проводиться капітальний ремонт храму, під час якого ліквідовуються всі елементи латинського культу. Під час ремонту ікона знаходилася в православній церкві Святого Миколая, 11 травня 1878 року образ урочисто перенесений до давнього храму. Цього разу ікону помістили в головний п'ятиярусний іконостас, вгорі Царських врат над іконою Таємної вечері. Перше православне богослужіння та освячення оновленого храму відбулося в присутності кількох тисяч прихожан та паломників.
Про те, що інтерес до ікони не згасав, говорить і той факт, що 2 вересня 1888 року на прощу до Чудотворного Холмського образу прийшов сам цар Олександр III зі своєю дружиною Марією Федорівною, сином, спадкоємцем цесаревичем і великим князем Миколою Олександровичем (майбутнім царем Миколою II) та іншими членами правлячого дому. З цією подією пов'язують ще одне чудо, явлене святою іконою. Після прощі, отримавши перед святинею благословення в дорогу, царська родина продовжила подорож залізницею. Потяг, яким вони їхали, зазнав аварії біля станції Борка. Однак, милістю Божою, всі члени царського сімейства вийшли з-під уламків вагона неушкодженими.

Після того, як ікона повернулася в лоно православ'я, з новою силою піднісся культ її прославлення та вшанування. Влаштовувалися грандіозні святкування на честь Богородиці, які відбувалися 8 вересня (за старим стилем). Прочани зі всіх околиць починали сходитися на це свято ще 6 вересня. Всі дороги, що вели до Холма, заповнювалися як поодинокими богомольцями, так і цілими юрбами. З деяких приходів йшли хресні ходи на чолі зі своїми приходськими священиками. Ці ходи супроводжувалися хоровим співом. Сюди з різних міст Російської імперії (Москви, Петербурга, Києва, Гродна та ін.) приїздили високопосадові духовні та світські особи. Щорічно на це свято прибувало до 20 тисяч богомольців.
З тим, щоб задовольнити релігійні потреби такої кількості віруючих, Холмське Єпархіальне начальство викликало на службу священиків з ближніх, а нерідко і з дальніх (до 70 верст) сіл. Ікону Пресвятої Богородиці у ці дні клали на аналой з тим, щоб всі бажаючі могли прикластися до неї. Напередодні самого свята у соборі відправлялася всеношна. Після служби на соборній площі демонструвалися «туманні картини» релігійного та історичного змісту з подальшим їх тлумаченням. Потім влаштовувалися феєрверки та запалювалися бенгальські вогні. У день святкування, після урочистої літургії, відбувався великий хресний хід з чудотворною іконою під супровід урочистих молебних піснеспівів.

Перша світова війна стала жорстоким випробуванням для Холмської єпархії. У липні 1915 року православне духовенство полишає окупований австрійськими військами Холм. Тоді ж ключник Холмського Кафедрального собору протоієрей о. Микола Ганкевич відвіз ікону Пресвятої Діви до Москви. Там вона пробула близько трьох років. Коли в Росії встановилася більшовицька влада, святиню вирішили переправити до Києва. Отець М. Ганкевич та М. Корнилович, один з холмських патріотів, таємно перевезли ікону і помістили її у церкву Флорівського жіночого монастиря на Подолі. Але і тут вона пробула недовго...
У 20-х – 30-х роках ікону стало небезпечно зберігати в церкві, оскільки нова влада під приводом допомоги голодуючим проводила тотальну конфіскацію церковних цінностей. Коштовний оклад на іконі був занадто великою спокусою. Святиню винесли з монастиря і почали переховувати у приватних домівках Києва. За спогадами відомого історика Наталі Полонської-Василенко, якими вона поділилася в листі до Івана Огієнка, ікона спочатку переховувалась у неї, але після кількох обшуків її вирішено було перенести в інше місце. Хтось К, зголосився на те, щоб забрати ікону на певний час до себе. Оскільки і він не уникнув пильного нагляду з боку властей, то, щоб не допустити конфіскації ікони при обшуку, з неї зняли шати, саму ж ікону розібрали на окремі дошки і роздали їх у різні руки. При арешті К. прикраси з ікони були знайдені і вилучені (цим К., як з'ясувалося пізніше зі спогадів самого Івана Огієнка, був той же М. Корнилович).
19 травня 1940 року у вже окупованій німцями Польщі була відновлена Холмська православна єпархія, на чолі якої став тоді ще архієпископ Іларіон (Іван Огієнко). Українцям було повернуто Холмський православний кафедральний собор, Архієпископські палати, інші соборні будівлі та цвинтар.
Найбільшою турботою Владики Іларіона стало віднайдення Чудотворного Образу Пресвятої Богородиці та повернення його до Холма. Свої клопотання про це Архієпископ розпочав ще наприкінці 1941 року. Зв'язавшися з поінформованими людьми, які знали про місцезнаходження святині, він у лютому 1942 року відрядив до Києва свого урядовця магістра М. Середюка і дав йому 1000 карбованців для реставрації ікони. Ці кошти були передані отцю протоієрею Анатолію Юнаку «на забезпечення святого Образу». Як з'ясувалося, починаючи з 16 липня 1933 року, протягом десяти років святиня зберігалася в родині цього священика, вихідця з Холмщини. Так звану «малу реставрацію» здійснив професор мистецтва, реставратор Микола Прахов. Ймовірно, тоді й були склеєні роз'єднані дошки.
У вересні 1943 року, на свято Хрестовоздвиження, отець протоієрей А. Юнак та заступник міського Голови м. Києва професор В. Д. Волканович привезли святиню до Холма. Тисячі холмщан вийшли її зустрічати. При радісних дзвонах, стоячи на колінах, Архієпископ Холмський і Підляський Іларіон зустрів Святий Образ і виголосив гаряче слово-молитву до Пречистої з благанням про захист, порятунок та втіху в тяжкий час жорстокої війни.
Проте святиня пробула тут короткий час. Війна внесла свої корективи в подальшу її долю.
Сучасні дослідники свої розвідки закінчували 1944-45 роками. Висловлювалися припущення, що Іларіонові Огієнку вдалося вивезти ікону в еміграцію; що у 1945 році під час депортації українців з Холмщини вона була перевезена в Україну і десь переховується; що ікона, врешті, втрачена назавжди. З цією думкою змирилися...
Та якось у листопаді 1996 року до реставраційної майстерні Волинського краєзнавчого музею прийшов художник Микола Іванович Черенюк. Він звернувся до Анатолія Квасюка, художника-реставратора, завідувача реставраційною майстернею, з проханням про те, що необхідна кваліфікована реставрація однієї дуже цінної пам'ятки. Взявши обітницю мовчанки, він розповів історію, яка тоді здалася малоймовірною. Микола Іванович повідомив, що Чудотворний образ Холмської Богородиці, який вважався втраченим, зберігається у Луцьку в одній родині вихідців з Холмщини, що ікона знаходиться в аварійному стані та потребує негайної реставрації. Єдина умова, за якої ці люди могли б допустити до святині – дотримання суворої таємниці. Коло втаємничених було дуже обмеженим, воно, фактично, замикалося на родині, де зберігалась ікона, і ще на кількох близьких, котрим в родині довіряли. Звичайно, що реставратор погодився на всі умови, поставлені перед ним.
Як з'ясувалося пізніше, весь час, починаючи з 1944 року, ікона таємно зберігалася в родині відомої в Луцьку вишивальниці, народної майстрині Надії Гаврилівни Горлицької. Вона й розповіла про трагічну Історію святині останніх десятиліть. Була розкрита ще одна таємниця Чудотворного Холмського образу Богородиці, що дозволило дописати ще одну сторінку до його літопису. Надія Гаврилівна поділилася своїми спогадами (пізніше вони доповнилися спогадами інших холмщан, свідків тих подій), розповівши, що після урочистого повернення ікони до Холма її встановили у домашній церкві архієпископа Іларіона, оскільки у Соборі відбувався ремонт. У 1944 році, коли лінія фронту відкотилася на захід і впритул наблизилася до Холма, гостро постало питання про евакуацію. Аби не потрапити під репресії, владика Іларіон змушений був емігрувати. Очевидно, ікону він планував забрати з собою. Було споряджено кілька ешелонів з людьми, майном, церковним начинням та іконами, серед яких була й ікона Холмської Богородиці. Саме цьому ешелону, в якому знаходилася святиня, не судилося виїхати за межі Польщі. Під Люблином потяг зупинили, а потім відігнали у поле, оскільки залізничний вузол був переповнений. Згодом стало зрозуміло, що шлях на захід відрізано. В Люблин вступили радянські війська. Йшли бої. Люди, що їхали потягом, були залишені напризволяще.
Далі кожен вирішував свою долю сам. З вагонів забирали найнеобхідніші речі і пішки вирушали хто куди: одні йшли в напрямку. Влодави, інші – поверталися назад, до Холма, ще хтось прямував до Люблина. Жінка на ім'я Іларія Михайлівна Булгакова, знайшовши серед інших речей ікону Богородиці, покинула напризволяще власне майно і потай, на руках, перенесла святиню до Люблина. Там вона передала її місцевому православному священикові, а вже він сповістив до Холма про те, що святий образ знаходиться у нього.
У цей час в Холмі залишався, відмовившись від евакуації, митрофорний протоієрей Гавриїл Коробчук, батько Надії Горлицької. Він спорядив до Люблина вантажівку і супровід – диякона Петра Сурікова та свою старшу дочку Любу. Перевізши ікону до Холма, її вже не вносили до храму, а таємно переховували у родині Коробчуків.
У грудні 1945 року, під час примусового переселення українців з території Холмщини, родина виїхала до Луцька, взявши з собою ікону. Тільки те, що від'їзд був терміновим, а на збір було дано лише дві години, і тому огляд речей робився митниками не дуже ретельно, дало змогу таємно вивезти ікону.
Влітку 1946 року отець Гавриїл послав своїх доньок Надію та Любу до Почаєва з тим, щоб повідомити про місцезнаходження Чудотворної ікони і вирішити, по можливості, її подальшу долю, а саме – перемістити до монастиря. Однак архімандрит, що був родом з Холмщини, відрадив сестер нести ікону до Почаєва. Він пояснив це тим, що влада відразу втрутилася б у ситуацію, забравши ікону і розпорядившись нею по-своєму. Тому вирішено було і далі таємно її зберігати в родині до кращих часів.
У місті Луцьку, на вулиці Володимирській, поблизу Феодосіївської церкви (там довгий час служив о. Гавриїл), в невеликому будиночку, де жила родина, святиня переховувалася до 1960-х років. Надія Гаврилівна розповіла, що у дні великих релігійних свят, а особливо 21 вересня – День вшанування Холмської Богородиці, вдома влаштовувалися молебни. Ікону діставали зі схованки, батько вбирався у священицький одяг і відправляв богослужіння. Все відбувалося дуже таємно в тісному родинному колі. Молилися і плакали за втраченою батьківщиною, рідним обійстям, за тим, що не могли разом з іншими холмщанами славити Господа Бога і Пречисту Діву Марію у стінах Пречистенського собору.
Коли отця Гавриїла направили служити до Чигирина, а його зятя отця Дениса Ренду, чоловіка Любові Гаврилівни – в один з приходів на Івано-Франківщині, то родина вирішила перевезти ікону до о. Дениса. Після смерті сестри (1967 р.) та смерті батька (1968р.) Надія Гаврилівна перебрала опіку над іконою. Однак, у 1979 році, без згоди на це Н. Г. Горлицької, ікону, так би мовити, «реставрували», а, власне, перемалювали, оскільки вирішили поновити дуже потемнілий давній живопис. У 1996 році Надія Гаврилівна забрала ікону назад до Луцька, бо була переконана, що саме тут їй місце, оскільки на Волині оселилося найбільше переселенців з Холмщини. Усвідомлюючи історичну та духовну цінність ікони, потерпаючи за її аварійний стан і подальшу долю, Надія Гаврилівна вирішила передати ікону на реставрацію. Перед цим вона порадилася з Миколою Черенюком та холмщанами Йосипом Струцюком, Ростиславом Стрілкою і сімейством Засадків. За умови дотримання суворої таємниці, 16 листопада 1996 року ікону було передано для реставрації.
Ікона, яку побачив реставратор, була у важкому аварійному стані. Верхній шар живопису являв собою суцільний грубий запис олійними фарбами. Це була копія з репродукції ікони Холмської Богородиці XIX ст. Тло і поля ікони записані бронзовою фарбою, що з часом місцями окислилась. Лицева поверхня ікони була покрита целулоїдною плівкою, яку приклеїли до верхнього і нижнього країв зі зворотного боку ікони, закріпивши її картонними смугами, прибитими цвяхами. Від часу плівка у деяких місцях злиплася з фарбовим шаром.
Лише основа ікони, що складалася з трьох кипарисових дощок, наявність ковчегу та дивовижних золотих та срібних прикрас у вигляді трьох прямокутних пластин, прикрашених п'ятипелюстковими пальметками, виконаними у техніці перегородчастої емалі (дві на лівій руці Богородиці, одна — на правій) та однієї круглої пластини-колту з зображенням «Т»-подібного дерева, під гілками якого розташувалися дві пташки, вказували на давнє походження ікони. Тоді здавалося, що навіть якщо під пізніми записами нічого не збереглося з авторського живопису, то дорогоцінні прикраси вже є унікальною знахідкою. За аналогами їх можна було віднести до ювелірних виробів з перегородчастою емаллю періоду Візантії та Київської Русі ХІ-ХІ І ст.
З усвідомленням важливості і відповідальності були розпочаті реставраційні роботи. Проводилася детальна фотофіксація, відеозйомка та велася відповідна документація. Процес реставрації дуже ускладнювався тим, що Анатолій Квасюк змушений був працювати в умовах дотримання суворої таємниці; це унеможливлювало проведення рентгенозйомки, будь-яких консультацій тощо. Тому весь тягар відповідальності він взяв на себе.
Ікона зазнала значних руйнувань, оскільки відбулося відшарування паволоки та левкасу від основи. Існувала реальна загроза повного знищення пам'ятки. Копітка робота по зняттю пізніших записів йшла близько чотирьох років.
В міру того, як з-під записів поступово з'являвся авторський живопис, перед нами поставав образ, про який так натхненно і поетично свого часу писав Яків Суша: «Образ намальовано достойно і з великим мистецтвом. Лик Богоматері скромний і суворий, в суворості страшить, у страху солодкий, що проникає в серця людей і спонукає до служіння Богові. На правиці Діва Благословенна несе немовля Іісуса; Материнським оком своїм прямо звернена до Божественного ока Сина: і немов жива, дивиться не тільки в Божественне Око, але у серце Сина; кожного, хто дивиться на Неї, ранить своїм голубиним поглядом».
З-під грубих записів на іконі з'явилося зображення Богородиці з Немовлям, яке ніби напівлежить у неї на руках. Ікона вражає особливою проникливістю образів та неперевершеними художніми якостями. Богородиця зображена майже в півпостаті, у три-четвертному повороті вправо. Голова її злегка нахилена у бік Христа, Лик Богородиці, печально умиротворений, викликає почуття високої благоговійності та душевного трепету. Погляд її сумних очей спрямований до Сина, якого вона тримає на правій руці. Ісус правою рукою благословляє, а у лівій тримає згорток Євангелія
Це зображення повністю співпало з описами, залишеними Яковом Сушею Аналіз пошкоджень і втрат живопису показав, що їх характер повністю співпав з описами, залишеними ще Яковом Сушею, у яких йдеться про те, що «Бог попустив, щоб цьому святому скарбу були завдані пошкодження в той час, коли вона була пограбована».
П'ять наскрізних отворів справа (ймовірно, тут були кріплення до держака) свідчать про те, що ікона була виносною і використовувалась як хоругва.
Отже, факти свідчили на користь того, що ця святиня є саме тією легендарною Холмською Чудотворною іконою Богородиці – унікальною пам'яткою ХІ-ХІ І століть.
15 вересня 2000 року відбулося оприлюднення ікони та офіційна її передача до Волинського краєзнавчого музею за умови створення безпеки зберігання, завершення реставрації, дослідження та довічного перебування у межах міста Луцька.
19 вересня 2000 року святиню вперше було виставлено для поклоніння у залах Музею волинської ікони. Для неї була виготовлена спеціальна вітрина німецької фірми «Ротштайн», яка забезпечує необхідні умови зберігання із заданими параметрами температурно-вологісного режиму.
Чудотворне повернення Холмської ікони Божої Матері стало не тільки відкриттям і явищем в культурному житті, яке викликало велике зацікавлення серед науковців з багатьох країн, але, в першу чергу, надзвичайно значимою подією в духовному житті християн всіх конфесій. Музей став місцем паломництва. На прохання віруючих тут відправляються богослужіння. Зароджується нова традиція, коли до музею йдуть не тільки для того, щоб ознайомитися з його експонатами, але й для духовного спілкування зі святинею. По-новому у цьому контексті сприймається і постійна музейна експозиція, яка репрезентує волинський іконопис ХVІ-ХІХ ст.

Олена Романюк
З книги «Чудотворна ікона Холмської Богородиці»