Немов Ангел-Хранитель на високому пагорбі, що на
околиці міста Нововолинська розмістився древній Свято-Успенський Низкиницький монастир.
   Свята обитель, що завжди сіяла у серця простого волинського люду світло Христової Істини, сьогодні повстала справжньою неземною окрасою Прибужжя – тим невичерпним джерелом духовності та культури, з котрого щоденно кожна спрагнена душа може заспокоїти у Бозі свої одвічні пошуки та стремління.
   На сторінках історії цього Божого дому, посвяченого в честь Пресвятої Богородиці закарбувалося багато подій та знаменних дат. Періоди незвичайного піднесення та щасливих років існування змінювались часами нищівних упадків та різноманітних лихоліть.
   У склепі під головним храмом обителі ось уже 350 років мирно спочивають тлінні останки його засновника, відомого державного діяча та православного мецената, Київського воєводи Адама Киселя.
А офіційним днем її заснування було 16 вересня 1643 року, коли ясновельможний тоді ще генеральний каштелян Чернігівського староства, зробив фундушевий запис, породивши новий монастир, котрий, до речі, на відміну від сучасної назви іменувався на честь "Покрови Принайсвятішої Діви Марії".
   У фундушевому записі Адам Кисіль писав: "Я прагну щоби той Низкиницький монастир і Дім Божий зараз не тільки мурів фундаменти мав, і не тільки стіни закінчені на славу Божу, й ченців дванадцять на вічні часи у ньому мешкали…
   Нехай же за життя моє у Божій боязні, поки мені Господь прибавить щасливого віку, а по смерті моїй за душу мою многогрішну при моїм гробі і за душі моїх предків і батьків – за родичів живих та померлих, нехай братія у святих Літургіях, жертву щоденну посилає до Владики смерті та життя".
Ось так, ніби заглядуючи у майбутнє і турбуючись про власну загробну участь і потойбічний спокій своїх пращурів, як справжній християнин, в камінні святих вівтарів навіки закарбував власне ім'я.
  Заснування нового монастиря благословив святитель Петро Могила, митрополит Київський, з яким Адам Кисіль був дуже близьким, завжди прислухаючись до духовних настанов Святителя.
  Для належного утримання іноків й для завершення будівництва головної святині, протягом десяти років Адам Кисіль вносив чималі пожертви для нової обителі.
  До наших днів дійшло дещо із чернечого уставу тогочасності. Зокрема відомо, що першопочатково у монастирі проживало 12 ченців, з яких 7 носило священний сан. Поміж ними один ігумен, казнодій-проповідник і п’ять пресвітерів. Для щоденного звершення двох Літургій: ранньої – у Старій церкві, або каплицях св. Миколая вмч. Георгія й пізньої – виключно у головному храмі. Четверо отців несли послух хористів, а п'ятеро були уставщиками.
  На жаль, історія не зберегла нам імені першого настоятеля Низкинич, можливо це був “велебний отець Сильвестр Бучський”, що згадується у документах під 1660 роком.
  В ті часи в монастирі знаходилась чудотворна ікона Богоматері та Св. вмч.
Георгія – в честь них щорічно звершувалися святкові відпусти. У храмі знаходились також портрети батьків воєводи – Григорія та Єфросинії Киселів.
  Адам Кисіль завершив свої земні дні на 53-му році життя й був похований згідно заповіту в приділі Св. Георгія точніше у склепі, що знаходився під ним. Через 6 літ до Господа відійшла його дружина Анастасія.
  За бажанням бездітного сенатора село спочатку перейшло в опіку до братового сина, а згодом до племінниці Іларії Миколаївної, заміжньої за шляхтичем Данилом Стемпковським. У 1662 році Низкиничі знаходяться в оренді у Кадевичів-Кончинських та незабаром переходять до рук посесорів Довгял-Циринів.
  На жаль, останні прийнявши католицизм розпочинають страшні утиски, приклавши чимало зусиль, щоб довести обитель до повного розорення та зради Православ’ю.
  У 1698 році Низкиницький монастир стає уніатським. Луцький єпископ Лев Заленський звелів всіх насельників побрити на римський лад. Перед цим він разом із загоном польського війська насильницьки захопив Зимно, втопивши в Лузі його останніх нескорених захисників.
  Посесори Довгял-Цирини і надалі чинили утиски монастирю. Так, у 1722 році Франциск Довгял-Цирина наказав побити тодішнього настоятеля Іоана Візанського, після чого потерпілий помер.
  Та через довгі судові процеси монахам все ж вдалося поставити посесорів на місце. Ще на початку ХІХ-го віку місцевим ченцям був добре знайомий документ, згідно якого 9 лютого 1744 року Бенедикт ХІV Папа Римський – найвищий авторитет Західної церкви повністю визнав фундуші Низкиницького монастиря через спеціально видану буллу, оригінал якої зберігався в тутешньому архіві. 
  На основі правового повернення історичної справедливості в середині ХVІІІ ст. базиліани через судові процеси успішно добилися виплати багаторічних заборгованостей від Довгял-Циринів, а фактично спричинилися до їхнього повного розорення.
  Разом із зміною політичного устрою краю, відколи Західна Волинь остаточно перейшла під владу Російської імперії докорінно змінилася ситуація на наших землях. Розпочалося масове повернення уніатських парафій в лоно Православної церкви. У 1796 році у відомство православного духовенства переходить Св. Покровський храм, який стає парафіяльним. Після 98-літньої перерви тут знову, як у древні часи відправляється православна літургія. 
  З переходом храму ченці базиліани забрали з нього антимінс та срібний богослужбовий посуд і надалі провадили своє богослужіння у недалеко розміщеній каплиці. Окрім того вони як і раніше провадили власне господарство оскільки у їхньому володінні залишилися всі землі, стави, а також фільварок разом з дерев’яними келіями.
  У 1802 році кількох ченців, що лишилися в монастирі приписали до братії
Володимир-Волинської обителі, втім сам монастир, як адміністративна чернеча одиниця Уніатської церкви проіснував до червня 1837 року.
  З кінця 40-х до 80-х років XIX століття, богослужіння в Низкиницькій церкві не відправлялося, а сам храм перебував у аварійному стані.
  Проте, наприкінці ХІХ ст. місцева інтелігенція зацікавилася історичними
пам'ятками. Виник рух по вивченню цих пам’яток, проводилися археологічні дослідження. На початку 80-х років у Луцьку зорганізувалося Братство зацікавленості старовиною, яке всіляко намагалося врятувати цінні історичні надбання..
   Очолював весь цей рух надвірний радник Омельян Дверницький, маєток якого знаходився у селі Будятичі за 2 версти від Низкинич, тому давній храм не міг залишитися непоміченим. Серед осіб, що оглядали в ті часи, цю пам'ятку архітектури були київські професори В. Антонович та А. Прахов – останній навіть зробив фотознімки будівлі та цінного церковного начиння, риз, ікон та книг, величезна кількість яких у той час знаходилася у храмі. Відвідувала Низкиничі й відома меценатка – графиня Уварова, що також гаряче виступала за необхідність належного відновлення церкви. При сприянні архієреїв, силами селян, святиня була частково приведена до належного вигляду та на зламі століть перекриті куполи. На гроші ж Святішого Синоду в 1896 році з'явилися будинки та господарчі приміщення для місцевого духовенства. Справа про ремонт храму протікала понад 10 років. Вже в 1913 році було вирішено виділити 10 тисяч крб. з синодальних
коштів 1915 року. Звершенню цієї справи завадила Перша світова війна.
Пізніше в часи польського панування храм числився одним із перших для “ревіндикації” у Володимирському повіті. Церкву католикам не повернули, але у міжвоєнні роки її грабували .Неодноразово й порушували спокій мецената. Після варварського відкриття саркофагу з нього зникли клейноди та золотий пірнач покійного.
  У Низкиничах існує місцеве передання, що у 1930-х роках усипальницю відвідав голова польської держави, який не підтримав тодішніх прихильників папства, бо звелів виразити іншу думку; “якщо засновник храму був православний, то нехай такою ж ця святиня й залишається”. Більше того, з 1935 року під егідою держави розпочинається її реставрація.
На жаль і Друга світова війна не обминула церкву стороною. Під час наступу радянських військ повз неї пройшла лінія фронту, що залишила після себе знищену верхівку центрального куполу та незліченну кількість дірок у даху.
  У 50-ті роки поруч з церквою розбудувалося молоде шахтарське місто Нововолинськ. Комуністичним ідеологам світлого майбутнього було дуже не до вподоби богослужіння в Успенській церкві. Вони й вирішили її закрити.. Це сталося у 1961 році.
  Одного похмурого ранку вже у наступному, 1962 році войовничі атеїсти вчинили погром у приміщенні Успенської церкви.
Першою жертвою в ній став скульптурний надгробний портрет Адама Киселя – видатна пам'ятка українського статуарного мистецтва XVII ст.. Комуністичні варвари XX ст. з допомогою ломів скинули його на підлогу, від удару фігура розкололася на дві частини.
  Церковні книги та іконостас також були пошматовані. Опустившись до підземелля де знаходився гроб-саркофаг з останками Адама Киселя, комуністи обірвали родові герби, що прикрашали саркофаг і дуже пошкодили його. Кістки воєводи вандали розкидали по підлозі, а черепом грали у футбол. Церква села Низкиничі була сплюндрована та зачинена на довгих сім років.
  8 червня 1969 року двері Успенської церкви були знову відчинені завдяки
клопотанням селян цього краю, деякі з них є прихожанами храму й по нині.
Ентузіастом у цій справі був протоієрей Мелетій Панкевич, який разом з відомим істориком Юрієм Шмаровим на основі численних історичних документів встановили, що рід Адама Кисіля сягає до сьогоднішнього часу.
При освяченні Успенської церкви 8 червня 1969 року була присутня родичка воєводи в молодших поколіннях Ольга Шмарова. яка на той час проживала у місті Борисполі Київської області.
  Заслуговує на увагу той факт, що закриття і відкриття церкви відбулося в один день, а саме 8 червня.
  Так в роки атеїстичної влади, час особливих гонінь і нападків зі сторони ворогів Церкви, з Божою допомогою, з підтримкою православних віруючих людей, їй вдалося вижити. І повстала вона знову у всій своїй святій величі, широко відкривши двірі, перед вірними. Ціла епоха в житті того ж Нововолинська і прилеглих сіл пов’язується з Успенською церквою.Саме тут втомлені людські душі черпали силу життя, знаходили спокій, впевненість і мир.