Милі, славні Соловичі. Найзвичайнісіньке, на перший погляд, українське село. Та скільки пережило воно за своє існування, скільки бачило?!
Соловиٰчі, а може, Солоٰвичі –
Солов´їне наймення твоє.
Коли промені вранішні ловиш ти,
Над озерами сонце встає.
(Музика Л.П. Цісарука, слова В.А.Рудича)
В пісні, яка стала своєрідним гімном, в поетичній формі вказується одна із версій походження назви села, оповитого легендами. У різний період своєї історії воно виступало під назвами: Соловичі, Своловичі, Соловці. Нібито, на час поселення перших жителів на цьому місці були дрімучі ліси, в яких водилося багато птаства, а особливо - солов´їв. Інші перекази пов´язують назву села з тим, що першим жителем його був чоловік на ім´я Соловей.
Історія нашого отчого краю складалася віками, і кожну нову сторінку в неї вписували й ті, хто тут народився і виріс, і ті, кого доля поєднала з цією землею. Так і тчеться величальна Соловичам, які нараховують більше двох тисяч років свого існування, хоча перша писемна згадка припадає на ХІІІ ст.
Усі, хто хоче глибше пізнати душу свого народу, доторкнутися до минувшини, помилуватися незайманим лісом, незабрудненими озерними плесами і незляканим пташиним співом, вирушайте , не вагаючись, в гостини до нашої маленької батьківщини, ймення якої – Соловичі. Вимовиш лише одне слово, а в уяві постануть легенди і повір'я, чудові озера: Величе, Селище, Черепаха, Рудно.



У середині ХІІІ ст.. Соловичі у складі Галицько – Волинського князівства на тривалий час попали в залежність від Золотої Орди.
Бував в наших краях у 1429 році литовський князь Вітовт. У містечку Турійськ він склав грамоту, за якою село Соловичі передавалося панові Бодрухові. У 1452 р. село увійшло до складу Володимирського повіту.
На початку ХVІ ст. село потрапляє до рук Федора Янушевича (писаря польського короля Олександра), після смерті якого до кінця ХVІ ст. Соловичі опинилися в руках княжого роду Сангушків.
Після смерті (1629 р.) князя Івана Заславського, зятя Романа Сангушка, власники села часто змінювалися. На той час жителі Солович були повністю закріпачені.
Соловичівські селяни не мирилися зі свавіллям польської шляхти. Під час походу військ Богдана Хмельницького на Волинь, вони вступали до повстанських загонів, що діяли в районі Турійська – Ковеля, і громили своїх гнобителів. Село разом з іншими населеними пунктами були спустошені польською шляхтою, яка мстилась за свої поразки. Білшість населення виїхало разом з козаками на схід, за Дніпро, де й осіли. Лише декілька сімей залишилось, які згодом відбудували зруйноване село.
У 1795 р. Соловичі увійшли до складу Російської держави. У «Географічному словнику Польського королівства», надрукованому у Варшаві в 1904 р. зазначалося, що у Соловичах нараховувалося 74 будинки, 485 мешканців, існувала школа. У статистичному збірнику «Список населених місць Волинської губернії» за 1906 р. вже наведено такі дані: було 84 господарства і 553 жителі.
На початку ХХ ст.. діяло два водяних млини на річці Зелія, У центрі села, при тракті широкому (з сивої давнини тут пролягав шлях до Володимира – Волинського і зв´язував Русь з Польщею: Київ – Луцьк – Володимир – Волинський – Краків – Ополе – Вроцлав), знаходилась корчма із заїжджим двором, побудована понад двісті років тому, будівля якої збереглась до сьогодні. Соловичівським селянам доводилось їздити за цеглою для її будівництва аж у Варшаву. Можна ще й зараз пройтися частиною того справжнього давнього тракту (нині – вулиця Зелена), хоч міст, на жаль, не зберігся.



Важкі наслідки мала для села Перша світова війна: Соловичі були спалені, близько 60% чоловічого працездатного населення віком від 21 до 50 років було мобілізовано в російську армію. У 1915 році переважна більшість населення була евакуйована у східні губернії Росії, найбільше у Катеринославську та Курську губернії. Через недоїдання та відсутність медичного обслуговування багато соловичан померло. Додому повернулися ті, кому вдалося вижити, в 1918 – 1920 роках.
Після відступу австро – угорських військ, наприкінці 1918 року в село вступили петлюрівські війська. На початку 1919 року Соловичі захопили польські жовніри, у серпні 1919 року – червоноармійці, а на початку жовтня того ж року – знову польські вояки. За Ризьким мирним договором 1921 року село відійшло до Польщі, в складі якої перебувало по 1939 рік.
У 20-х роках ХХ ст. двічі відбувався перехід на хутірську систему.
В 1927 р. жителі Солович почали виїжджати в заокеанські краї – Канаду, Аргентину, Бразилію. Нестатки гнали людей на чужину. Нам вдалось з′ясувати, що до 1938 р. виїхало 25 чоловік. Хто виїжджав з цілою родиною, хто сам чи з родичами. Це одна із болючих сторінок історії села.
В 30-х роках ХХ століття в селі нараховувалося 120 дворів. Діяла чотирикласна школа (перша писемна згадка про школу в селі припадає на 1904 рік).
Та настало страхітливе 22 червня 1941 року! Мирне життя перерване нападом нацистської Німеччини. В роки війни загинуло 66 соловичан ( 34 – на фронті).
З 30 квітня до 4 липня 1944р. по річці Турія проходив радянсько – німецький фронт. Всі жителі Солович були евакуйовані. Та після повернення застали лише кілька вцілілих будинків.
Ціна сьогоднішнього мирного неба була надто великою. Лише соловичівська земля прийняла в свої обійми в 1944 році 2500 загиблих воїнів. На території урочища Груша деякий час знаходилося військове кладовище. У кожній братській могилі було від 40 до 60 тіл. Як вияв вдячності і поваги до полеглих, на цьому місці споруджено Пам´ятний знак. Село з її цікавою історією, саме її повітря, настояне на польових і лісових квітах, надихають на любов до отчої землі, викликають захоплення численних гостей. Погожої днини з усіх куточків Волині сюди з'їжджаються на відпочинок. Край перетворюється на справжню «мекку туризму». Хто хоч раз побував тут, неодмінно повертається сюди знову.
Любителі природи зможуть помилуватися й зупинитись на відпочинок біля озера Селище. До сьогодні передається з покоління в покоління легенда, згідно якої старе село було розташоване приблизно за півтора кілометра на схід від нинішнього села і мало назву Селище, яке однієї ночі провалилося і потонуло. Під водою опинилась церква й помешкання людей. Небагатьом тоді вдалось врятуватися.



Символом духовного відродження села Соловичі, перлиною, що засяяла на нашому духовному полі став новозбудований храм на честь Собору Іоанна Хрестителя.
Зараз невідомо, що являла собою церква, яка в давнину затонула. Була спроба розпочати її будівництво на початку ХХ ст., коли сільським старшиною був Кондратюк Іван Іванович, та Перша Світова війна перешкодила.
Довгий час соловичани підносили до Неба гарячі молитви в Хрестовоздвиженській церкві с.Обенижі. Також мали можливість прикладатись до найбільших Святинь нашого краю і бути окропленими святою водою. Наприклад, у 1993 році, на ознаку 1000 – ліття Волинської єпархії, по всій Волині, в тому числі і через наше село, пройшов Хресний хід з Почаївською іконою Божої Матері. Та думка про соловичівський Божий Храм не полишала громаду.



В 1992 р. завдяки зусиллям Сичика Василя Дмитровича, Підгайного Петра Йосиповича, Козачука Миколи Федоровича, Бориса Володимира Максимовича та працівників радгоспної художньої майстерні в центрі села постає велична фігура як символ незнищенності Віри Православної.
З 1 січня 1994 р. по великих святах обенизький священик - протоієрей
Михаїл Іванський почав проводити богослужіння в тимчасовому приміщенні – колишній обрядовій кімнаті Соловичівської сільської Ради.
До речі, саме він у 1992 р. освятив приміщення місцевої школи, вручив ікону преп. Сергія Радонезького, постійно навчав чеснотного православного життя та Правди Божої – вічної й незмінної, дбав, щоб діти виростали високодуховними людьми. За словами свт. Іоанна Златоуста, о.Михайло молитвою зціляв душу від пристрастей, а знанням і освіченістю захищав розум від єресей. Вчив покаянням очищати свою совість, зміцнювати нашу Віру. З його ініціативи парафія була названа на честь Іоанна Хрестителя.
Громада села звернулась до тодішнього директора радгоспу Каліщука Мирослава Антоновича з проханням виділити будь – яке старе приміщення для церкви. Проте саме він переконав парафіян розпочати будівництво нове приміщення храму, а не пристосоване, щоб споруда гідно вписувалася в сучасну панораму Солович поряд з монументом Слави полеглим односельчанам в роки Великої Вітчизняної війни. Велика його заслуга і у виборі та розробці проекту сільської святині.
Благочинний Турійського району протоієрей Іоанн Панас (с.Мокрець) допоміг оформити документацію.
Неповторне торжество, присвячене значній події в житті Православної Церкви – закладення першого каменя (його виготовив Поприч Андрій Володимирович) і освячення місця забудови храму – відбулося 4 вересня 1994 р. Зібрались не тільки жителі нашого села, а й з багатьох навколишніх сіл.
Все відбувалося згідно із віковічними церковними канонами. Власне, словами цього не передати. Це треба було бачити, відчути усією душею. Як затамували присутні подих, коли встановлювали хрест. Треба було чути голоси священнослужителів і хористів та проникливу проповідь благочинного Турійського району протоієрея Іоанна Панаса та бачити, як слухали її учасники того знаменного і хвилюючого дійства, бачити сльози на очах багатьох.



Нарешті звершилась ця давня мрія, яку з таким нетерпінням чекали соловичани багатьох поколінь. Цього дня до сердець і душ людських поверталась втрачена духовність, віра, надія і любов. Щирою з глибини душі молитвою єднались духовно прихожани зі святими угодниками, наставлялись на істинний шлях.
Богослужіння продовжував здійснювати в тимчасовому приміщенні отець Михаїл. Сцену використали як імпровізований вівтар.
В такий доленосний час для села першим церковним старостою було обрано Бориса Володимира Максимовича, людину чесну й працьовиту, з почуттям високої відповідальності за доручену справу. Незважаючи на слабке здоров’я, він поринув у роботу, піднімав дух громади, згуртовував її. Адже це була тоді нелегка справа – побудувати церкву.
Милістю Божою, в 1995 році було розпочато будівництво, та в наступному році воно зупиняється через брак коштів.
27 жовтня 1997 р. настоятелем парафії стає молодий священик Андрій Євгенович Щербатий зі Львова.
В червні 1998 р. в село прибула чудотворна ікона Божої Матері «Призри на смиренне» зі Свято – Введенського чоловічого монастиря м.Києва. Соловичани вийшли на околицю зустріти Царицю Небесну, Хресним ходом пройшла вона центральною вулицею. Люди вздовж всієї дороги благоговійно вклонялись перед святим образом, ставали на коліна.
В наступні роки парафіяни мали можливість вклонитись в селі чудотворним іконам Погінської та Зимненської Божої Матері.
Протягом 1994 – 2004 рр. церковним старостою був Сичик Василь Дмитрович.
18 листопада 2000 р. відбулось відкриття храму. Мелодійний перелив дзвонів скликав людей на богослужіння. Поспішали сюди не тільки мешканці
села, а й жителі з навколишніх сіл. Незабаром храм став переповнений людьми літнього та похилого віку, молоддю, школярами та дітками.
Чин великого освячення приїхав звершувати разом зі своїм хором Високопреосвященнійший Симеон, архієпископ Володимир – Волинський і Ковельський, який, не жаліючи часу, прибув сюди, щоб вознести молитви за прихожан нашого храму та за всіх християн. Зустрічали дорогих гостей хлібом – сіллю та квітами.
Архієпископ Симеон очолив першу Літургію на новоосвяченому престолі у співслужінні благочинного протоієрея Віталія та духовенства району за участю прихожан і гостей.
В церкві є прекрасний іконостас, чудово оформлений майстрами з Ковеля. Роботи над ним розпочалися ще за о.Андрія ( весною 2001 року).
Благословляють у храмі Святині, пожертвувані ченцями з Почаївської Лаври (ієродияконом Агафоном та ієродияконом Ісаєм) і передані через Сичик Галину Яківну протягом 1996 – 1998рр
Милують очі в церкві вишиті хоругви та ризи, розшиті гронами винограду майстринями села.
Справжнім шедевром людської фантазії в Божому Храмі є панікадило, яке було виготовлене в 1913 р. Воно значний час було окрасою Свято – Воскресенського собору в Ковелі (побудованого в 1877 р.), пізніше було передане в Свято - Преображенську церкву (смт. Турійськ). В 2001 році дорогоцінна реліквія потрапляє до нас (правда, вже в деформованому вигляді). Завдяки майстерності Тимошука Бориса Васильовича та Сичика Василя Дмитровича засяяла Святиня своїми барвами в нашому храмі.
З 9 грудня 2001 р. настоятелем храму став отець Георгій Леонідович Салівончик.
Для духовного відродження, для укріплення соловичан у вірі та любові, о.Георгій постійно організовує незабутні паломницькі поїздки по святих місцях: до Свято - Успенської Почаївської Лаври, джерела праведної Анни, Зимненського жіночого монастиря. Перед дорогою завжди відслужується молебень.
Дбає про зростання духовності дітей. Учні 5 – 6 класів з його допомогою щорічно осягають науку віри православної, істини Святого Письма, вчать молитви.
В 2003 р. соловичани з глибокою вірою підходили до кровоточивої ікони Христа Спасителя (із села Державіно Оренбурзької області, Росія) і молилися Богу зі сльозами покаяння.
Церковні старости змінювалися: Борис Володимир Максимович, Сичик Василь Дмитрович. Кожен з них трудився, не покладаючи рук, з ранку до вечора. Всі вони згуртовували громаду задля великої справи. І лише хвороби змушували їх залишати улюблену справу. Нині цю нелегку, але почесну ношу з честю несе Зубчук Андрій Дем´янович. Щиро переймається він проблемами храму Божого: його облаштуванням та фінансами. Турбується душа церковного старости і за стан сільського кладовища. Він скрізь встигає. Такий в нього характер – все робити на совість.
З 1999 року соловичани почали відзначати престольний празник 20 січня (до того – 27 вересня). Особливо пам’ятним став 2006 рік, коли на свято прибув Високопреосвященнійший Владика Симеон.
З благословення єпископа Володимир – Волинського і Ковельського Никодима в 2008 році престольний празник почав святкуватися 7 червня.
Наша церква – це справжній райський куточок, до якого у свята, щонеділі сходяться віруючі православні, щоб віддати хвалу і славу Господу за його велику милість над нами. Це храм душ і сердець людських, які потрібні Господу, що з Ним любов’ю з’єднані.

Адреса:
44833, Волинська область,
Турійський район,
с. Соловичі.
Тел. 263 -96535