Треба нарешті набратися сміливості і визнати, що канал 1+1 зробив те, чого вже з середини минулого століття не зміг досягти навіть офіційний екуменічний рух : католики, православні, та ще й сектанти різних гатунків накінець об'єдналися духом, щоб одними устами і майже єдиними серцем дружно висловити своє публічне незадоволення усьому циклу передач "У Бога за пазухою", усім працівникам студії 1+1, та особисто Олексію Душці, автору та ведучному цього резонансного відео.

Для тих кому не вдалося переглянути усі (а їх поки вийшло, здається, одинадцять програм), можу у двох словах переповісти їх зміст. А там Олексій Душка чітко вказує імена та конкретні випадки зловживання окремими священнослужителями своїми службовими можливостями. Він правдиво, хоча й часом досить різко, критикує таких посадовців, часом й справді не вартих свого сану, чи високого ієрархічного положення.

Оскільки мого погляду, ( чи погляду, навіть, близького мені) в багаточисленних диспутах на цю тему зустрічатися не доводилось, то я як православний християнин, тим більше й священик, хотів би і сам сказати кілька слів щодо цих програм, і щодо певного способу їх трактування, який чисто суб'єктивно мені здається більш справедливішим за інші.

Багато років поспіль вивчаючи Пастирське богослів'я, а згодом і викладаючи його в духовних навчальних закладах, уже і для священиків нової генерації, в мене складалося чітке переконання, що "погано ставитись" до поганих священиків повинна, чи навіть просто зобов'язана вже сама Церква. Цілий корпус духовних наук складено саме для того, щоб ввести спочатку самого душпастиря, а потім і ввірену йому паству від "світу цього" до сакральної та містичної області. Місця безпосередньої зустрічі з Богом "лицем до лиця". А Свята Церква, як богозаснована інституція, подарована нам саме для цього - щоб бути нашим помічником, нашим вчителем та лікарем.

Відомо, що за православним вченням Церква це зовсім не мета, а лише засіб для нашого спасіння. Будучи духовною школою, Церква виховує і зрощує нас зі стану духовних немовлят, бажаючи поставити на ноги уже зрілими мужами і жонами. Не цураючись при цьому часом і гірких ліків, потрібних на зцілення наших духовних недугів. Такими ліками є цілий ряд засобів, що використовуються згідно приписів канонічного права. Для православного світогляду тяжко согрішає і той хто грішить, і той хто дає згоду на гріх, не попередивши його, чи не вчасно не виявивши, або виявивши - коли не зупинив його.

Не хотів би надавати цій статті псевдонаукового вигляду, щедро приправляючи кожне своє слово цитатами Священного Передання. Люди котрі цікавляться питаннями віри і духовних наук не можуть не знати, що аскетизм* (активне духовне життя) це не прерогатива чернецтва, але й обов'язок всякого охрещеного мирянина. Вже просто за визначенням всякий християнин повинен бути на голову вище від язичника, а священик - на дві голови від самого мирянина. Саме цього вимагає і церковна наука, і саме так хочуть сприймати, (та й начастіше й сприймають) Церкву і християн люди з позацерковної огорожі. Тому не дивно, що "випади" проти Церкви є випадами зовсім не проти церковної догматики чи канонів, але є часто і цілком справедливими зауваженнями про відсутність елементарної, "світської" порядності у людей, які наважуються називати себе правдивими послідовниками Христа Спасителя, тобто - християнами.

Сам Христос попереджував, що фіналу цього світу буде передувати зовсім не буйний розквіт правдивої віри, але її згасання. Тому, суто на мій погляд, дивуватися побаченому (чи тим більш - ображатись побаченому) у сюжетах 1+1 немає чого. Це все дуже логічні і об'єктивні ознаки сповнення біблійних пророцтв. По великому рахунку, вони повинні бути грандіозним агументом на користь богооб'явленості християнства, та правдивості нашої віри!

Звичайно ж, не в останнню чергу має значення яким способом передано цю думку : зухвалим і блюзнірським, чи спокійним і співчутливим. Як на мене, Олексій Душка для своїх сюжетів обрав досить поміркований погляд. Небайдужим голосом хоча й стороннього спостеріагача Олексій чітко вказував на конкретні факти зловживань, які дійсно мали місце.

Як на мене, найбільша біда нас, церковників, тут полягає у тому, що ми не змогли адекватно зрозуміти цілий "меседж" запланованого і промовленого Олексієм з телеекрану. Наскільки можу судити особисто я, в його роботі була закладена шляхетна мета турботи про ближнього : якщо люди самі не мають здатності розрізняти добро від зла, і поки не можуть упізнати вовка в овечій шкурі, і відрізнити його від самої вівці, то ця програма допомогла це зробити. Принамні намагалась це робити взагалі. Чому ж її сприйняли саме так як сприйняли, особисто для мене залишається загадкою. Хто дивився ті сюжети не міг не помітити, що кожного разу в ефірі давали можливість виступити і офіційним представникам Церкви, у кожного "героя" програми був свій персональний "адвокат".

Найбільш професійний журналіст - це той журналіст, котрий правду доносить подібно поштареві - взяв у очевидця, та передав голі факти без змін, належному адресату. Без лукавства, без намагання хитро втулити свій зміст в певні події і явища, без бажання перетлумачити будь-що на свій лад. Журналіст це не суддя, це історик, і якщо хочете - філософ. Чесність - це дуже важлива людська риса. І тому у нас сьогодні така світова і глобальна криза на чесність. Вона набагато страшніша від економічної кризи, бо криза порядності породжує собою і всі інші кризи, включно з "кризами" всесвітнього масштабу.

Останніми роками я дуже часто зустрічаюся з журналістами. І принагідно тут хочу зазначити, що абсолютно незалежно від рівня видань, які вони презентують, зустріти людину, яка б справді почула те, що я хочу їй донести дуже складно. Преважно сучасні журналісти йдуть на інтерв'ю уже наперед знаючи, що саме я буду казати (оскільки мої особисті світоглядні орієнтири відомі, і досить прогнозовані),то ж і відносяться до таких зустрічей цілком формально, хоча з неприхованою повагою до мого сану.

Традиційно в таких випадках записується чи не годинна розмова, а в ефірі чи у статті з'являється усього кілька хвилин чи кілька речень. При чому, дуже часто в оці "кілька хвилин" моя основна думка зовсім не потрапляє, натомість виставлено промовлене мною "між іншим" саме те, що хотіла почути редакція. Коли ж я говорю про те, що супречить редакційній політиці, чи просто інші "непопулярні" речі, не в дусі того, що вимагав замовник - матеріал таємниче може зникнути й узагалі. Не подумайте, що таке трапляється лише через те, що я бездарно говорив. В одній з моїх папок в комп'ютері зібрано вже цілу підбірку коментарів та інтерв'ю, котрі так і не побачили світ. Я говорив правду, яка не була потрібна нікому, особливо редакторам. Звичайно, над кожним журналістом стоїть редактор, а над кожним редактором - власник зі своїми персональними вподобаннями, котрі і хоче фінансуючи пропагувати і поширювати.

Те, що такі матеріали потрібні - це факт. Кожна людина яка стоїть на боці правди повинна об'єктивно визнати, і впершу чергу сама для себе, що вилікувати будь-яку хворобу без вірно поставленого діагнозу - неможливо. Якщо в церковній спільноті не здатні це зробити - нехай допомагають журналісти, нахай допомагають учителі та професори, та навіть - неграмотні сектанти. Чого ж тут крамольного? А взагалі, згідно світлих ідеалів пастирства і журналістики ці речі по своїй суті дуже близькі - доносити слова правди та істини. В обидвох випадках треба говорити не про формальну професію журналіста чи священослужителя, а про особиливе "поклиння". До цього здатні не всі. А ще "ідеальна" журналістика і "ідеальне" священство схожі між собою тим, що дуже рідко зустрічаються на практиці...

Православні люди знають, що коли вони цілують благословляючу руку сільського батюшки, то вони цілують руку Самого Христа! І тому священики не повинні соромитись і забирати руки, коли благочестивий парафіянин побажає її облобизати. Є чітка різниця де отець Василь, Петро чи Іван, а де Спаситель Христос! В таких випадках отці переважно різницю розуміють. Незрозуміло чому ж у випадку коли на екрані провинився отець Василь, образитись на журналіста потрібно було Христу? Олексій Душка не Христа образив і не Церкву. Перед Святою Церковою він провинився не більше, аніж ваш дантист, котрий побачив у вас карієс. Так, це неприємно і боляче лікувати, і навіть складно визнати. Але ж потрібно, бо буде ще гірше!

Я не Папа Римський, щоб просити у когось прощення за чужі гріхи. Скажу лише, що мені дуже прикро з того, що існуюча громадська, та й т.зв."церковна" думка не може сприйняти очевидних речей. В цьому величезна особиста провина сучасних кліриків - кожного з тих, хто вважає Душку ворогом Церкви і своїм особистим. Святі отці ж вчать протилежне - кланяйся в ноги і дякуй з любов'ю всякому, хто викриває твої гріхи. Древні подвижники не лише словами вчили так чинити, але й самі показували це у приклад. І очевидно, що справа тут зовсім не в єврейських джерелах, які фінасують канал 1+1. Вся справа ажіотажу лише у тому, наскільки ми здатні побачити свій власний гріх, визнати і свою власну провину.

Все своє свідоме життя я провів у Церкві, я знаю церковне життя, і особисто знайомий з декількома сотнями служачого духовенства. І нині я можу з гордістю сказати, що чудових і жертовних пастирів переважна більшість. Не всі вони злодії, аферисти і збоченці. Не всі вони "працюють у церкві", щоб заробити гроші, обдурити і одурманити. Переважна більшість з них люди - фанатики своєї справи, котрі горять любовю до Бога і свого народу! І це, підкреслю, без жодних спроб з державного боку елементарного соціального захисту для них, без всякої визнаної державою освіти, чи гарантованого пенсійного забезпечення на старість. Ці люди, у переважній своїй більшості, живуть не лише заради грошей. Я б сказав навіть більш категорично - вони жевріють та "існують" зі своїми сім'ями часто всупереч існуючій грошовій системі.

Звичайно, нормальна та повноцінна парафія при бажанні здатна добре забезпечувати матеріально свого настоятеля. Але не забувайте одного - ми живемо в державі, в якій більшість народу живе за межою бідності. Для нас "шиком" вважається те, що в інших країнах мають і безробітні. А відповідно до цього й наші храми наповнюють далеко не олігархи. Звісно, вони там бувають декілька разів на рік для отримання чергової церковної нагороди. Проте, безсумнівним фактом для усіх є те, що добробут наших храмів чітко визначається загальним добробутом як і в країні, так і у конкретному місті чи селі. Як тут хто з батюшок "спасається" і виходить з такого становища - це вже питання інше.

Насправді, поганих священиків набагато менше, ніж поганих учителів, лікарів, шоферів чи представників будь-яких інших професій. А те що постійно є спокуса, даруйте,"помочитися на святиню" це справді наша біда. Про те, ще більша біда наша буде тоді, коли ми всі - і християни, і не християни, постійно будемо давати іншим підстави для цього.

Джерело:http://cerkva.livejournal.com